Подписка на журнал
_jaz1198_miniatura

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук): Церква має лишатись церквою, а не бути політичною структурою


Народився в місті Стрию на Львівщині. Після школи навчався в медичному училищі. Водночас відвідував підпільну греко-католицьку духовну семінарію. Після армії продовжив навчання в Аргентині – в Центрі філософсько-богословських студій. Потім – у Львівській духовній семінарії Святого  Духа, Папському університеті в Римі…  Сьогодні він – Верховний архієпископ Києво-Галицький, митрополит Київський, предстоятель Української Греко-Католицької церкви.

16441 (1)P_smal

Владико, як ви вважаєте, навіщо людям потрібна Церква?
На це питання можна дати багато різних відповідей. Я відповів би у такий спосіб: для того, щоб отримати вічне життя. Тому що людина не сотворена для смерті, не сотворена для самотності – вона сотворена для вічної любові. І Церква – це той місточок, через який ми можемо пройти плесом розбурханого життєвого моря.
На ваш погляд, як має поводити себе Церква, коли вона не згодна з якимись явищами, що відбуваються офіційно, на державному рівні?
Церква має лишатись Церквою, а не бути політичною структурою. Завдання Церкви – будувати град Божий тут, на землі, якщо висловитися словами святого Августина. Наше завдання – поширювати Царство Боже, яке є всеохопним, універсальним, відкритим для всіх народів і всіх людей.
Очевидно, що в Україні сьогодні Церква є вкрай важливим фактором суспільного будівництва. И свого часу вона відіграла дуже важливу роль у становленні української незалежної держави. Зокрема, наша Греко-Католицька церква упродовж століть часом була єдиною суспільною інституцією українського народу, на яку проектувалися певні функції держави. Згадаємо мого великого попередника митрополита Андрея Шептицького, який навіть в умовах чужої держави зміг створити національну економіку, навчаючи українців бути підприємливими, ощадливими, займатися кооперацією. Був створений навіть земельний банк.
Траплялися такі періоди, коли саме церковні лідери були єдиним голосом цього бездержавного народу, а духовенство було його єдиною інтелігенцією, яка плекала ідею про вільну, незалежну українську державу.
В умовах Радянського Союзу наша церква була офіційно ліквідована, загнана в глибоке підпілля. Тобто між церквами і державними інституціями не було жодного діалогу. До кого церква скеровувала свій меседж? До людей, до громади, до громадянського суспільства. Коли впав СРСР, Українська Греко-Католицька церква показала себе потужною організованою силою громадянського суспільства, яка в масштабах всього Союзу була найбільшою соціальною групою, опозиційною до комуністичної влади.
Мій попередник Блаженніший Любомир вважав своїм завданням зробити все для того, щоб в умовах незалежної України Церква була насамперед Церквою – матір’ю і учителькою свого народу. Щоб вона передала іншим державні функції, які колись виконувала, а сама говорила до сумління свого народу і лишалася Церквою. Цією інституцією, яка бачить на століття вперед. Яка вміє вибудовувати перспективи національного будівництва не з огляду на наступні вибори, а дивитися трошки ширше і таким чином дбати про долю свого народу.
Саме для того, щоб Церква була Церквою, тобто мала необхідну свободу, навіть щоб піднімати пророчий голос у суспільстві, вона повинна бути вільною – як від чиновницького впливу, так і від інструменталізації тими чи іншими політичними силами, бути вільною від імовірного підкупу з боку олігархів, які б хотіли привласнити і скористати авторитет церкви для своїх цілей.
Я вважаю своїм обов’язком продовжувати далі ідею Блаженнішого Любомира про роль і місце Церкви в українському суспільстві.
Один з наших президентів казав свого часу, що християнський світ іде до протестантства і католицтва. Якою буде доля православної церкви в цьому контексті? Чи є можливість модернізації, об’єднання церкви?
Я думаю, сьогодні перед усіма християнськими спільнотами стоїть великий виклик: яким чином внести в нашу віру нову глобальну культуру. Ні для кого не секрет, що ми на порозі творення нової культури, нового способу життя і спілкування між людьми, нового мислення. Ця нова глобальна культура виросла з християнських корінь, але з них зірвалася. Тобто вона несе цінності гідності людської особи, поваги до людського життя, справедливості, демократії, але сама у собі тих цінностей більше немає.
Нині перед християнами є велике завдання – внести традиційні цінності в культуру, яка твориться. Це завдання подібне до того, яке мали апостоли, тобто внести Церкву в греко-римський світ, бо інакше християнство лишилося б маргінальною спільнотою юдейської культури. Відбулася цікава дорога інкультурації в греко-римський світ, і, думаю, перед нами подібний виклик.
Якщо ми будемо не в змозі цього зробити, то, на мій погляд, усі християнські церкви, незалежно від конфесії, потерпатимуть від маргіналізації і просто можуть стати незрозумілими для сучасної людини.
Якщо священик відпускає гріхи тим, хто вніс пожертви на церкву, у кого автомобіль більше й дорожче, наскільки це може руйнувати моральні засади в суспільстві? Чи церква має прийняти всіх, хто до неї прийшов?
Є одна дуже важлива засада, яка, можливо, є фундаментом, з якого випливають усі висновки. Вічне життя не можна купити. Відпущення гріхів не можна купити.
Але можна позбутися страху на землі – на недовгий час.
Очевидно, що хтось намагатиметься тимчасово заспокоїти своє хворе сумління, але воно постійно буде дорікати. Отож, ми усі потребуємо спасіння, незалежно від того, бідні ми чи багаті, успішні чи ні. У Євангелії читаємо, що Господь Бог посилає однаково і на добрих, і на злих. А місія Церкви саме в тому, щоб донести цей дар Божої любові й спасіння до всіх.
Повертаючись до термінології Блаженнішого Любомира, Церква має лишатися Церквою. Вона не може бути державною структурою. На щастя, Греко-Католицька церква ніколи не була державною, ми були церквою, яка завжди з народом. Минулого року всі роздумували над трагічними подіями більшовицького перевороту. Як так сталося, що нібито така велика церковна машина в один день обвалилась? І люди, які ходили колись за відпущенням гріхів, вбивали священиків. Що сталося? Церква перетворилася на частину державного апарату. Завалилася державна машина – і завалилася церква, люди не відчували церковності священнослужителя.
Те саме можна сказати сьогодні про політиків. Якщо та чи інша церква «вступає в шлюб» з якоюсь політичною партією – це є біг на коротку дистанцію. Згадаємо Італію, коли Католицька церква творила певні політичні партії, а пізніше це спричинилося до дискредитації авторитету Церкви у суспільстві.
Ще одне надважливе питання – ситуація з Донбасом сьогодні найбільше стопорить саме в гуманітарному дискурсі. Можна дискутувати, як закінчувати війну: миротворці, переговори, ще щось. Утім, чи не найважче – це прощення і покаяння. Багато хто каже: ми їм ніколи не пробачимо. Однак амністія неможлива без прощення і покаяння. Як ви бачите роль Церкви в цьому процесі? Чи готова вона взяти на себе ідею покаяння і прощення?
Щиро скажу, я ще не маю вичерпної відповіді на це питання. Ми шукаємо розв’язок. Найперше – ми намагаємось бути присутніми поруч з тими людьми. Наші священнослужителі перебувають на окупованих територіях, вони є у «сірій» зоні. Від перших днів війни ми дуже активно опікуємось саме тим, що називається гуманітарною допомогою. Тобто допомагаємо людям пережити цей тяжкий момент війни.
Війна дуже глибоко ранить людей. Ми ще до кінця не усвідомлюємо масштаби травми. І йдеться не тільки про тих, хто фізично живе на Донбасі, не лише тих, хто брав участь у бойових діях. Це стосується всього суспільства. Тому, щоб можна було знайти якийсь рецепт, потрібно спочатку усвідомити глибину цієї рани.
Я переконаний, примирення неможливе без істини. Примирення неможливе без того, щоб сказати правду і назвати злочинця – злочинцем, а героя – героєм, щоб назвати зло – злом, а добро – добром. Інакше ми постійно будемо заручниками цього зла, яке весь час буде нам дошкуляти.
Світ пережив Нюрнберзький процес, на якому злочини над нацизмом були виявлені та засуджені. І сталося певне оздоровлення, зміг початися процес загоєння тих ран, які завдала ця злочинна ідеологія і її система.
Щодо комунізму цього не сталося. Не було засудження, не було Нюрнберзького процесу над злочинами комунізму. Сьогодні великою мірою війна на Донбасі – рецидив сталінізму. Мені було цікаво почути з уст одного зі звільнених заручників про необхідність покаяння за злочини і гріхи комунізму. Зло потрібно назвати злом і його засудити, тоді можна крок за кроком ліквідовувати наслідки.
Поки що ми у стані, коли процес самого примирення досить важко починати. Хоча як християни ми повинні говорити про прощення. Я б трошки розрізнив ці поняття: примирення і прощення. Прощення – це звичайний елемент духовного життя вільної людини. Прощення – це своєрідний імунітет від зла і ненависті. Прощення – це необхідний елемент перемоги. Прощення – це необхідний елемент, щоб лишитися вільними від зла, і це внутрішній процес, який ми вже можемо починати. Однак примирення – це щось набагато складніше й ширше. Це не особиста дійсність, це – суспільний процес.
В історії новітньої України ми ніяк не можемо визначити гуманітарну концепцію розвитку країни, сказати собі, яку країну ми хочемо побудувати. У XIX столітті була практика релігійно-філософських зібрань, коли збиралися філософи, представники церкви, представники культурних кіл і дискутували про суспільні концепції. Можливо, потрібно відновити таку практику, щоб ми нарешті змогли створити концепцію розвитку єдиної унітарної незалежної країни?
Я для вас має добру новину. Уже не перший рік існує така громадська ініціатива під назвою форум «Трансформація України». Він був ініційований релігійними лідерами, членами Всеукраїнської ради церков, щось на кшталт громадського Майдану будівництва нашого суспільства. Ми об’єднуємо багато різних ініціатив, коли кожен щось здійснює у своєму маленькому середовищі, але нам потрібно відчути, як це відбувається, і побачитися разом. Це щось подібне на те, про що ви говорите. Нагода бути разом і випрацьовувати концепцію розвитку нашої країни.
Коли ми зустрічалися і з родичами героїв Небесної сотні, і з закордонними дипломатами, і з іншими цікавими людьми, ми в певний момент дещо сконкретизували це завдання і згадали, що існують Копенгагенські критерії, згідно з якими можна казати, що та чи інша держава відповідає вимогам європейськості й може стати членом Євросоюзу.
Ми згадали про ці критерії, щоб подивитися, чи ми можемо в Україні збудувати європейську державу. Якщо можемо – що для цього потрібно. Ми переконалися, що не треба винаходити велосипед. Треба просто сісти разом і створити певний проект будівництва цієї вільної європейської держави тут у себе. Загальнонаціональний проект, який підтримувався б усіма. Хтось висловився, що цей проект має бути таким очевидним для нашого суспільства, щоб жодна політична сила, яка не підтримає цей проект і не втілюватиме його у своїй програмі, не могла б прийти до влади в Україні. Такий проект дуже цікаво вимальовується.
Як такі проекти контактують із реальним світом? Чи відчуваєте ви контакт хоча б з частиною сучасних українських політиків?
Контакт є. Навіть більше, у Верховній Раді утворилося міжфракційне об’єднання – як відповідь на цю, так би мовити, суспільну провокацію. Цікаво, що ця ідея дуже поширилася у мережевій спільноті України. Кажуть, що майбутнє не так за централізованою партійною схемою, як за мережевим суспільством. Тож сьогодні наша сила – у комунікації тих чи інших ідей і міжособовому спілкуванні. Не скажу, що такий проект уже став загальнонаціональним, бо сьогодні кожен українець має свій план.
Владико, чи змінилася за ці чотири роки моральна атмосфера у суспільстві? Як ви відчуваєте сьогодні настрій своїх парафіян? Про що люди думають, що їм болить?
Це важке питання. У нас нема такого пристрою, який вимірював би градус моральності суспільства. Сьогодні люди шукають відповіді на глибокі питання. Чому це нам випало? Чи варте наше діло? Чи йти нам вперед? У суспільстві відчувається втома. Звідки взяти сили?
Втома від чого?
Від того, що ми, можливо, за природою є спринтерами. Ми хочемо коротких дистанцій і швидких успіхів. На жаль, ті перетворення, яких ми потребуємо, важко зробити швидко. Ми є великою країною і непростим суспільством.
Запит на моральний орієнтир сьогодні колосальний, і ми, Всеукраїнська рада церков, намагаємось ці орієнтири формулювати, щоб відповідати на цей запит.
Чи рівень моральності в суспільстві став вищий? Не думаю, відчувається певна деморалізація суспільства. Що мені прикро констатувати – знецінюється людське життя. Можливо, це та дуже глибока і одна із найочевидніших ран, травм війни і велика спокуса застосовувати сліпе насилля для досягнення своїх цілей. Ми сьогодні з тривогою спостерігаємо за радикалізацією суспільства. Однак радикалізація, на нашу думку, це бажання справедливості. Якщо наша держава, наше суспільство не будуть справедливими, є небезпека, що хтось буде творити свою, приватну справедливість.
Що таке справедливість на державному рівні? Наприклад, зараз нас у кімнаті шість чоловік, і у кожного своє уявлення про те, що таке справедливість. Можливо, закон вищий за справедливість?
Я б інакше відповів на ваше запитання: закон має бути справедливим. Якщо закон не є справедливим, якщо він не базується на тих моральних принципах, про які ми з вами говорили, його потрібно реформувати, бо він перестає бути справжнім законом і в певний момент може перетворитися на беззаконня.
Ми всі сповідуємо істину, що в демократичному суспільстві має панувати верховенство права і перед законом всі мають бути рівні, незалежно від статку чи займаної посади. Поняття справедливості завжди пов’язане з поняттям істини. Якщо суспільство втрачає поняття істини, справедливості нема на чому ґрунтуватися. Ми говоримо, що світ входить у добу постправди, тобто є глобальна криза поняття справедливості.
Чи бувають у вас хвилини самотності та відчаю, коли ви починаєте сумніватись у правильності обраного шляху?
Очевидно ж, бувають, бо я людина, і тоді, в ті моменти, я шукаю Божі обличчя, я шукаю молитви і самотності з Богом.
Чи ви згодні з тим, що контакти церкви й культури, церкви й філософії упродовж останнього століття не спричинилися до чьогось доброго й важливого?
Напевно, тому що церква є дуже оптимістичною щодо людського розуму, а філософія сьогодні – ні.
А культура?
Культура дуже часто шукає альтернативних цінностей і впадає в крайній суб’єктивізм, тому стає культурою фрагментованих еліт або субкультур. Але я думаю, що християнство має стати культурою.
Деякі опоненти говорять, що церква традиційно має неприязнь до інтелектуалів, оскільки що менше роздумів, то сильніша віра.
Це неправда. Святий Августин говорив так: «Fides quaerens intellectum» – я розумію для того, щоб вірити, і вірю для того, щоб розуміти. Таке розлучення між вірою і розумом є наслідком атеїстичної пропаганди. Я думаю, у своєму житті ми маємо віднайти цей природний союз між вірою і розумом.
Книжка, яка справила на вас велике враження?
Дочитую надзвичайно цікаву книжку Тімоті Снайдера «20 лекцій, як спасти демократію».
Найбільша проблема України сьогодні, на ваш погляд?
Думаю, це брак відчуття спільного блага і поваги до державних інституцій. Ми маємо велику небезпеку атомізаціїї нашого суспільства. Митрополит Андрей Шептицький говорив: так, в українського народу дійсно є воля мати свою державу, але теж є дивна воля, щоб та держава була саме такою, якою хоче та чи інша партія, кліка, група або навіть особа. Я думаю, це одна із найбільших проблем.
Хто допоможе цю проблему вирішити? Влада чи народ?
Я думаю, тільки народ.
Сьогодні багато людей у відчаї, хтось втратив близьких, хтось домівки, хтось надію, віру. Які втішні слова ви їм скажете, владико?
Серцем доброї новини проповіді апостолів були два слова: Христос Воскрес! Якщо Христос Воскрес, значить, нема безглуздих страждань, навіть смерть не є кінцем. Наші страждання, наше відчуття самотності й відчаю у цьому світі не вічні. Вічним є життя. Життя, яке нам дає воскреслий Христос.

Подписывайтесь на канал «Публичные люди» в Telegram



  • Публикации по теме

    Новости от партнеров

    Оставить комментарий

    Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *