Подписка на журнал
Капранови3189

Віталій Капранов: Бути громадянином України – це робота


Українські письменники брати Капранови вже майже рік ведуть проект соціальних розслідувань під символічною назвою «Брат за брата» на телеканалі ZIK. Про свій теледосвід, країну через об’єктив відеокамери та АТО-стимул для вітчизняних митців ми поспілкувалися з Віталієм Капрановим.

Капранови3189

– Незабаром рік, як ви спробували себе у ролі ведучих. Які враження?

– Ми раніше, як і всі, думали, що люди, яких показують на телебаченні, відрізняються від нас тільки тим, що їх показують, а нас – ні. Тепер ми розуміємо, що там безодня нюансів, за кожним кадром стоїть багато професіоналів, які працюють, працюють, працюють. І ведучий зовсім не головна людина, я б сказав, лише фасад.

– Вам комфортно у форматі cоціального розслідування?

– З одного боку, деякі теми неблизько від нас лежать. З іншого, ми розуміємо, що соціальне розслідування – це універсальне розслідування. Там є і політика, і побут, і послуги, і якість – все що завгодно. Місцями теж не без криміналу. Тому наше завдання – пошук ракурсів для сюжету. Головна творчість полягає в тому, щоб знайти небанальний підхід.

– Чи не заважає телебачення літературі? Як вдається їх поєднувати? Над чим зараз працюєте як письменники?

– Людина – істота багатофункціональна, вона може робити водночас різні речі. Тож телебачення нам не заважає. Навпаки. Зараз ми фінішували з новою книжкою – це товстий роман на 544 сторінки, який називається «Забудь-річка». Ми намагаємося розібратися, чиї ми діти – тих, хто в лісі був, чи тих, хто в дивізіях воював, чи в радянській армії. Чиї ми – як народ, як нація?

– ZIK має чітку редакційну позицію – антикорупційні проекти, апелювання до громадськості. Наскільки це нині затребувано суспільством?

– Ми вже один раз обпеклися, коли в 2004-му обрали «доброго» президента: мовляв, ми свою справу зробили, на Майдан ходили, пиріжки носили, а тепер хай він старається. Це не спрацювало. Чому? Бо владу не можна залишати в спокої. Її потрібно постійно критикувати, хапати за руку, інакше вона швидко скурвиться. Владу треба вміти ставити на місце. І тут журналістські розслідування – передова. А бути громадянами цієї країни – взагалі справжня робота.

– Чого українцям у державотворенні і державоуправлінні слід ще вчитися?

– Тільки керувати владою. Нам вже 20 років кажуть, що ми поганих обираємо, – треба обирати нормальних. Знову обираємо і знову починається. Все повертається зрештою до нас, бо ми не вимагаємо. Не влада нами, а ми нею маємо керувати.

– Які, на ваш погляд, глобальні зрушення відбулися в Україні у мистецькому контексті через війну на сході?

– АТО – несподіваний полігон для тих, хто вміє і хоче співати, писати. Реалізовані письменники йдуть туди за життєвим досвідом. А хтось їде туди спілкуватися, виступати. Коли ти на блокпості, а в тебе троє слухачів, але всі з автоматами – це особливе враження. Ми починаємо відчувати справжність. Якщо можна було звинуватити українське мистецтво п’ять-шість років тому, що воно живе ілюзіями, пише про бурчання в животі, грубо кажучи, в пубертатному періоді перебуває, тоді ми всерйоз обурювалися чи не обурювалися, дискутували, чи можна вживати матюки, то сьогодні за це тебе просто обсміють. Такі зрушення, як війна, смерть, показують головне і другорядне.

– А у журналістиці?

– Журналістика – складний процес, який так чи інакше примушує тебе зважати на думку інших. Ти не торгуєш своїм іменем і маєш відповідне ставлення. Або навпаки позиція «чого бажаєте?» відкриває двері на канали з відповідною репутацією. Також сьогодні дедалі частіше виникають скандали через те, що деякі журналісти впадають у месіанство, починають проповідувати. Вони забувають, що в журналіста головна мета питати, а не віщати. Якщо ти думаєш, що в тебе 20, 30 чи 50 тисяч фоловерів у Facebook, ти бога за бороду взяв, – тут на тебе чекає неприємність. Люди тебе читають не тому, що ти Умберто Еко. Еко зробив кар’єру на висловлюванні своїх думок. А журналіст робить кар’єру на правильності формулювання питання. Різні речі принципово. Ця зваба для журналістів з іменем дуже небезпечна. Так і в парламент можна втрапити.

– Ваше життєве кредо на сьогодні?

– Наша покійна бабуся була філософом і полюбляла казати: «В цю гру ми ще не грались». Оце воно і є – наше життєве кредо.

Текст: Тетяна Сащук  Фото: з архиву телеканалу ZIK

Подписывайтесь на канал «Публичные люди» в Telegram



  • Публикации по теме

    Новости от партнеров

    Оставить комментарий

    Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *