Happy New Year!
Подписка на журнал
  • t02

    Сіренька книжечка


    t02

    Микола Воськало 

    З дєтства я хотів бути лікарем. От хотів і всьо. Брат мій младшенький, Віталік, міняв професії як циган коней, але врешті вирішив стати міліціонером, коли виросте. Тоді бути міліціонером ше не було так встидно і унізітєльно, як зараз. Даже наоборот – по тєліку показували «Мєсто встрєчі ізмєніть нєльзя», «Слєдствіє вєдут знатокі» і кіно про комісара Каттані, шо додавало романтічєського фльору цій малопопулярній в останні роки професії (із створенням нової поліції ситуація опять же помінялась, може, діти знов ломануться в правоохранітєлі?).

    Ну і ми рішили, шо якщо його в процесі виконання обов’язків по боротьбі з прєступностю еті самі прєступнікі раптом поранять, то я, як лікар, буду його лікувати. Я тоді ще не знав, шо у лікарів є різні спеціальності і стоматолог вряд лі зможе допомогти при пулєвом ранєнії в брюшну полость, но то було неважно. Головне ж не це, головне – шо брат за брата і всьо такоє.

    Правда, чим міліціонер може віддячити лікарю, я якось не продумав. Отака я була безкорислива дитина. З таким альтруїзмом пряма дорога в медицину.

    Тато, помітивши мою впертість у цьому питанні, тут же, безумовно, тоже почав срочно мєчтать, шо його син стане доктором. Ну ото як в книжках класиків української літератури батько з матір’ю відсилають дитя до школи в надєжді, шо воно набереться науки, стане вченим чоловіком і йому стане легше жити на цім світі.

    Правда, в той же час тато, хоч і сам був без висшого образованія, але прекрасно розумів, шо за одні сині очі, великі вуха і світлий розум в доктора не принімають. Навіть в Радянському Союзі, де, як ізвєстно, людям були відкриті всі путі, іменно путь в медінститут був набагато складніший і тернистіший, ніж, скажем, в інститут сільського господарства (хотя і туда було не так просто попасти).

    І тато почав збирати на це діло гроші. Працював батько на залізничній станції, красти він не вмів, та й нічого там було красти, взятки йому там тоже ніхто не давав, тому він постійно їздив «на солому» чи «на буряки» кудись на Схід і складав зароблену копійчину на книжку. «Гражданє, хранітє дєньгі в сбєрєгатєльной касє! Єслі, конєчно, оні у вас єсть!» – пам’ятаєте таке? Ну от тато добросовєстно і храніл.

    Не скажу, що через мою дитячу мєчту наша сім’я в чомусь себе обмежувала. Ну хіба що тато так і не купив собі автомобіль, а довольствувався мотоциклом «Восход». Ми даже пару раз з’їздили на море, правда, не в Сочі, «гдє раз в жизні побивал каждий совєтскій чєловєк», а в Одесу і в Ялту.

     А потом внєзапно наступив початок 1990-х. В нашому райцентрі впав Ленін. Ну, не то шоб він сам упав, йому в цьому допомогли небайдужі громадяни.

    А слідом за вождем світового пролетаріату впав і Совєтскій Союз, який, здавалось, мав існувати вічно. Ну і як наслідок цих глобальних процесів з татової книжечки випарувались майже всі тяжко зароблені рублі, крім тих, які мамі завдяки її зв’язкам вдалося конвертувати в стєнку, кавьор і ювелірні вироби.

    Вопшем, як ви, навєрно, вже зрозуміли, доктором я так і не став. За три роки до закінчення школи моя мєчта була розбита. Слава богу, і брат передумав бути міліціонером, так шо наша дитяча домовленість просто забулась.

    Нє, ну можна було, канєшно, пробувати поступити без всяких взяток і знайомств. В останній рік навчання я навіть міг пройти в медінститут без екзаменів – як призер республіканської олімпіади з хімії. Правда, тільки на фармацевтичний факультет – зараз би, може, зашибав нехилі грошики, втюхуючи громадянам соду замість медикаментів. Але був ще один нюанс: у медінституті не було військової кафедри, а йти в армію мені чомусь не дуже хотілось, точніше, дуже не хотілось. Картоплю чистити і пришивати підворотнічок я вмів і так, калашнікова розбирав і збирав швидше за всіх у райцентрі, навіть з закритими очима, стріляв теж непогано. А от приймати участь в неуставних отношеніях в ролі завєдомо проігравшей сторони в мене бажання не було.

    Тому я пішов в політєх і вивчився на хіміка. Потім я ще кілька раз міняв род занятій, але з медициною я вже стикався тіки в ролі хворого.

     П.С. А от троє моїх однокласників все-таки стали лікарями. Правда, в них батьки були медиками і їм було трошки простіше в плані вступу і пошуку роботи після закінчення інституту.

    Тим не менше мушу зазначити: вони чудові спеціалісти і знають свою справу на відмінно. А інакше і не можна – лікар не має права на помилку.

    П.П.С. З тих пір я не довіряю вітчизняним банкам. Але це вже інша тема.

    Подписывайтесь на канал «Публичные люди» в Telegram



  • Публикации по теме

    Новости от партнеров

    Оставить комментарий

    Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *