Подписка на журнал
2016-03-11-March-Voroshilovgrad-Styleinsider-01

Сергій Жадан: Ми лише зараз заявляємо про себе як про державу


Текст: Наташа Влащенко. Фото: из личного архива Сергея Жадана. 

2016-03-11-March-Voroshilovgrad-Styleinsider-01

Він –  один з найвідоміших сучасних українських письменників, громадський активіст. Автор романів «Депеш Мод», «Ворошиловград», «Месопотамія», поетичних збірок «Цитатник», «Ефіопія», «Тамплієри». А ще є активним організатором літературного життя України та учасником мультимедійних мистецьких проектів.

– Cергію, рік, що минув, був дуже важким для нас усіх. Була війна, було дуже багато соціальних потрясінь, були теракти, багато чого. Яким цій рік був особисто для вас?

– Для мене цій рік був такий самий, як і для країни. От ви сказали: була війна. Чому була – вона триває, і у найближчій перспективі не видно її завершення. Я трішечки боюся видатись пафосним, але для мене останні два роки – це роки війни. Країна воює, країна опирається, країна намагається вижити. І я, як громадянин цієї країни, це відчуваю.

– Ви ж багато гастролюєте на сході, багато їздите…

– …я живу на сході. Причому все своє життя.

– Ви живете в Харкові, але ви з Луганську.

– За 42 роки свого життя я ніколи не від’їжджав далі ніж за 50 кілометрів від українсько-російського кордону.

– Неймовірно, як це вийшло. Багато хто із ваших колег викладає в університетах Німеччини, хтось у США…

– …я теж багато де був, багато де жив, але так чи інакше я зі сходу, моя Батьківщина – це мій дім. В мене батьки на Луганщині, брат і друзі.

– А батьки в окупаційній зоні?

– Ні, вони з нашого боку. Звичайно, там теж наш бік, але вони не під окупацією.

– Сергію, ви ж знаєте, що дискусії про Мінський процес ідуть просто жорстокі. Одні кажуть: спробували б ви пожити там, коли постійно стріляють, тоді інакше говорили би про вибори, про припинення бойових дій. Інші заперечують: 400 км українського кордону відкрито, тому жодних виборів не може бути. А, приміром, Надя Савченко намагається говорити з тими, кого ми вважаємо терористами. Що ви про все це думаєте і як би діяли, якби були президентом?

– По-перше, мені важко уявити, що я можу бути президентом.

– Добре, якби це від вас залежало?

– Ви назвали кілька точок зору стосовно Мінських домовленостей, і кожна з них заслуговує на увагу… От дивіться, в мене є друзі в Луганську, ми з колегами-волонтерами підтримуємо Станицю, підтримуємо там школи, бібліотеку, дитячі садочки, завозимо туди багато всього і спілкуємося з людьми. І ви знаєте, про це рішення розведення сил…

– … як вони ставляться до цього?

– …вони до цього ставляться різко негативно і просто з величезним страхом, тому що вони розуміють: якщо там виникне сіра зона, туди можуть зайти бойовики, туди можуть зайти терористи, і, що буде з ними усіма, ніхто сказати не може, ніхто не може гарантувати безпеки. Тому що ці люди фактично третій рік працюють на Україну, вони стали на український бік, вони працюють на державу Україна…

…і вони сподіваються на захист…

– …безперечно, вони потребують захисту. І доки там стоїть українська армія, вони мають цей захист. А якщо завтра українська армія звідти піде, вони цього захисту позбудуться. І ви знаєте, є така страшенно важлива річ, про яку мало хто говорить, бо вона не дуже популярна: багато людей там змінюють свої погляди упродовж війни, вони міняють своє ставлення до багатьох речей.

Мені розповідали наші десантники, які стоять в районі Луганська на російсько-українському кордоні, що, коли вони туди входили у 2014-му, місцеве населення стало щитом і їх не пускало. А зараз місцеве населення до них підходить и говорить: «Якщо будете звідси йти, ми станемо щитом, щоб вас не пускати».

Оскільки вони прекрасно усвідомлюють, що буде, якщо українська армія звідти піде.

– Отже, щось таки змінилося.

– Безперечно. І дуже шкода, що все це міняється внаслідок війни.

– Знаєте, точиться дуже багато розмов, що там зрадники живуть, і дуже мало говорять, що там живуть люди, які теж люблять Україну. Тому що схильність до компромісу іноді виміряється кількістю куль, які повз тебе літають. І якщо тобі тепло, ти сидиш у Києві у ресторані, то ти не дуже схильний до компромісу, а якщо ти там голодний і холодний….

– …цілком з вами згоден: чим далі в тил, тім більші патріоти.

– Хто має про це говорити?

– Всі ми маємо про це говорити. Війна, яка триває в країні, стосується усіх. Однак справді, є така проблема, тому що диванний радикалізм – він, з одного боку, не настільки шкідливий, адже він ні на що не впливає…

– …чому ж, на мізки впливає, на громадську думку…

…та ні, ні на що не впливає. Але, з іншого боку, так, є певна частина нашого населення, яка мислить радикальними категоріями: або біле, або чорне.

Зазвичай, якщо ви спілкуєтеся з нашими військовими, з нашими волонтерами, з тими, хто буває в зоні війни, ви вочевидь помітите, що їхні думки, їхня позиція не настільки радикальна, тому що вони розмовляють з людьми, вони бачать, наскільки все складніше, неоднорідніше.

Більшість наших проблем у тому, що ми не готові чути одне одного. Навіть маючи спільні погляди, перебуваючи з одного боку барикад, ми часто вважаємо одне одного ворогами.

– Сергію, поговорімо про літературу. Ваш герой – це завжди такий собі простий хлопець. І ви із задоволенням і зі знанням справи описуєте це середовище. А вам ніколи не хотілося описати інтелектуальне середовище, чи воно вам не близьке?

– Воно мені не зовсім цікаве.

– Чому?

– Не знаю, мабуть, психологічно.

– Там немає справжнього життя?

– Ні, там є справжнє життя, свої пристрасті та свої цікаві сюжети, просто мені це не дуже цікаво. Мені цікаво писати про те, що я бачу на вулиці, що бачу щодня. Мені цікаво давати можливість прозвучати тим голосам, яких зазвичай не чують. От зараз, в умовах цієї війни, в умовах, коли фактично оголився величезний прошарок людей, вони раптом опинилися на межі життя і смерті, вони опинилися в таких реаліях, коли їх хочеться підтримати і хочеться про них говорити, а про них дуже мало говорять.

– Перша і Друга світові війни дали велику кількість романів і віршів про ці події. А у нас пройшло понад два роки, однак ні про Майдан, ні про війну майже нічого потужного не написано, такого, щоб могло стати епосом. Можна згадати тільки роман письменника з Донецька Володимира Рафієнка «Долгота дней», який описує події останніх років.

– Та ні, насправді можна згадати багато чого. Мені здається, українська література дуже гідно реагує на всі ці виклики, у нас з’явився цілий шар літератури, якраз присвячений Майдану і війні. Наприклад, роман Євгена Положія «Іловайськ» – це така унікальна робота: Женя брав інтерв’ю у кількох десятків наших хлопців, які були у Іловайську, і написав книгу. Або можна згадати «Аеропорт» Сергія Лойка. Це справжня подія. І зараз багато письменників пишуть про війну. Інша річ, що так, поки що не з’явився український Ремарк, поки що нема нашого «Тихого Дону».

– А що пишете ви?

– А я зараз пишу роман, і він якраз про війну. Сподіваюсь, десь у найближчі пару місяців я його допишу і наступного року він вийде.

– На вашу думку, чому українська література повільно виходить за межі свого середовища, свого світу?

– Українська література є віддзеркаленням українського суспільства. Наскільки суспільство важко входить у світ, настільки й література. Нашій незалежності 25 років, фактично ми лише починаємо про себе говорити, лише зараз заявляємо про себе як про державу. В нас два роки тому не було ще ні армії, ні поліції, ні кордонів – та нічого в нас не було…

Які тоді можуть бути претензії до письменництва? Письменництво – це ж частина суспільства.

– Як ви ставитеся до «кривавої» дискусії про мову, яка часто перетворюється на суцільні крики, приниження одне одного, ворожнечу? Скажімо, Юрій Володарський вважає, що сьогодні є цілком очевидне розмежування за мовою. Як, на вашу думку, потрібно вирішувати це питання? Адже у нас багато українських поетів, які пишуть російською мовою, українських прозаїків, які пишуть російською мовою: Андрій Курков, той самий Володимир Рафієнко та багато інших. Що з цим робити? І кому потрібно це постійно роздмухувати?

– Мені здається, все це слід вважати частиною української культури, українського літературного поля. І те, що робить Андрій Курков, і те, що робить Саша Кабанов, Борис Херсонський, наш харків’янин Ілля Риссенберг. І те, що робить Володя Рафієнко і ще десятки і десятки громадян України, які пишуть російською, є патріотами України і вважають цю країну своєю Батьківщиною. Мені здається, викидати їх із човна сучасності несправедливо.

– А у медійному полі? Чи вважати ті медіа, які виходять російською, ворожими?

– Треба вважати ворожими ті медіа, які працюють проти України. Так само, як слід вважати ворожою ту літературу, яка несе українофобію.

– Ви слідкуєте за політикою хоч трохи?

– Так, слідкую. Але не можу сказати, що я великий фахівець, що я знаюся на деталях і тонкощах. Однак прізвище прем’єр-міністра я знаю, навіть більше – знайомий з ним. Так само як і з президентом.

– З Гройсманом особисто знайомі?

– І з Гройсманом, і з Порошенком. Час від часу мені телефонують з приймальні президента.

– З якою метою? Про що адміністрація президента може просити поета і прозаїка Жадана?

– Днями, наприклад, телефонували і питали, чи буду я на зустрічі, тому що ми тиждень тому написали Порошенкові листа. Це була ініціатива Слави Вакарчука. Лист з вимогою створити систему незалежних антикорупційних судів. І Вакарчук сказав, що було б добре, якби це робили не фахівці-юристи, а так звані громадські діячі. Підписали цей лист ми з ним, Ада Миколаївна Роговцева і голови двох наших церков. Слава віддав цей лист президенту, і три дні тому президент мав це розглядати. Тож подзвонили мені і спитали, чи буду я на Банковій. Я відповів, що не буду, бо живу в Харкові. Це страшенно здивувало людей з приймальні. Такий момент егоцентризму. У вас, киян, таке є, ви думаєте, що всі з Києва і всі мають жити десь біля Банкової.

– А вам не здається, що наївно думати, начебто ви разом зі Славою Вакарчуком, написавши листа, можете змінити систему? Чи ви вважаєте, що активістська діяльність свою роль відіграє?

– Я вважаю, що можна спробувати. Може, вийде, а може, ні. Чому б не спробувати? А раптом президент зреагує і дасть якийсь імпульс. Можливо, краще, якби це робили юристи, фахівці, але оскільки від них не має ініціативи, то чому б це не зробити громадським активістам? Я ніколи не переоцінював ролі і впливу мистецтва на суспільне життя, тому що я знаю, наскільки мистецтво буває безпорадним, але з іншого боку, я б його не недооцінював, адже ініціатива художника чи музиканта може мати вплив. Тому, якщо в тебе є можливість щось зробити, щось сказати або привернути увагу, принаймні спробуй…

– Для героїв ваших романів завжди головне процес, а не мета. Вони ідуть кудись, можна фантазувати, що вони шукають. Для вас життя – це приблизно те ж саме?

– Якоюсь мірою так. Це великий шлях, постійний шлях, стан такого транзиту, коли ти не зупиняєшся і повсякчас шукаєш. Мені було б не цікаво щось знайти і заспокоїтись.

– А чому у вашому транзиті, можливо, я помиляюся, так мало місця для жінок?

– Я з вами не згоден. Мені здається, що жінок в тому, що я пишу, дуже багато. Зрозуміло, що це література, написана чоловіком. І це погляд чоловіка. Однак, мені здається, до сексизму я не вдаюсь і ці голоси звучать рівноправно.

– Чи є у вас втома від війни і нестабільності в країні?

– Немає.

– Чи допомагає письменнику соціальний катаклізм, чи міститься у цих розломах додаткова енергія для написання?

– Мені не допомагає, а страшенно заважає.

– Заважає в якому сенсі? Паралізує, відбирає час?

– Відбирає життя.

– Чи може мова бути приводом для розмежування?

– Може, а може і не бути. Краще, щоб не була.

– Що важливіше – тексти чи біографія, ваша власна життєва історія чи те, що ви пишете?

– Тексти, звичайно. Я літературоцентрична людина. Я живу літературою, все своє життя пишу.

Хочу померти за письмовим столом.

Тому для мене література понад усе, а потім все інше.

– Оці ваші літературні одинаки, які бредуть через туман до бензоколонки, умовно. Ви відчуваєте себе таким чи ви не з їх числа?

– Я себе ідентифікую зі своїми персонажами.

– Що для вас є витоком енергії – робота, алкоголь, жінки, наркотики, релігія?

– Не алкоголь і не наркотики. Життя як таке. Життя – це безмір: і жінки, і література, і друзі, і все інше. І навіть політика.

– Чи цікавий вам Петро Порошенко як державний діяч та особистість?

– Цікавий.

– Чому?

– Тому що він мій президент і він буде їм ще деякий час. Мені важливо, що він робить, як він робить. Я багатьох речей, які він робить, не розумію. Багатьох речей, які він робить, не підтримую. Я його виборець, і, безперечно, для мене важливо розуміти, що він робить.

– Муракамі каже, що пише для того, щоб збільшити відстань між собою та людьми. Для чого пишете ви?

– Щоб зменшити цю відстань.

– Три речі в житті, які для вас мають значення?

– Мої батьки, мої діти, мої друзі.

 

Подписывайтесь на канал «Публичные люди» в Telegram



  • Публикации по теме

    Новости от партнеров

    Оставить комментарий

    Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *