Подписка на журнал
IMG_6044-For WEB

Ольга Богомолец: Нарешті я відчуваю себе коханою, відчуваю, що можу боротися за країну


Текст: Наташа Влащенко  Фото: из личного архива Ольги Богомолец.

Ольга Богомолець належить до того рідкого типу жінок, які з віком стають гарнішими. І щасливішими. Їй довелося зазнати чимало розчарувань, пройти через важкі випробування, щоб нарешті знайти своє справжнє кохання. 

IMG_6044-For WEB

Пані Ольго, скажіть, чи дратувало вас у підлітковому віці, коли казали: «О, це ж правнучка академіка Богомольця», «Звісно, їй легко живеться, має все за правом народження». Було таке чи ні?

Було, і я дуже добре пам’ятаю, коли в школу приїздили якісь перевірки, про мене казали: правнучка того Богомольця. Для мене це було таким поштовхом: а хто я? Я розуміла, що мені потрібно стати собою, а не нащадком. До речі, у мене було багато відповідальності, але жодних привілеїв, тобто ніякого доступу  до ковбаси, червоної ікри не було.

Не було спецрозподільників? Не було у мами шуби з каракулю?

Була абсолютно протилежна ситуація, але вона ніколи мене не непокоїла. Все своє життя я носила одяг за кимось, я його доношувала. За дітьми знайомих, друзів-науковців. У всіх чомусь були хлопці, і в мене завжди були штани. Перша спідниця, якщо я не помиляюсь, з’явилась у мене років у 13-14. Мама мені казала: «Якщо щось хочеш, візьми поший собі сама». Я сама шила, в’язала, вишивала.

А коли у вас з’явилися перші джинси? 

У 1983 році я працювала місяць на вантаженні помідорів. Заробила й купила свої перші джинси. А потім, коли була на тренуванні (я займалася легкою атлетикою), у мене ці джинси вкрали, і я їхала додому в трусах.

Можу собі уявити. Ридали?

Ні, мама привчила мене не виказувати емоцій назовні. Я взагалі не ридаю. У мене серце може стискатися, обливатися кров’ю.

Жорстко вас виховували?

Дуже жорстко.

А ви були чемною  дівчинкою? Я, наприклад, була не дуже чемною. Ми могли прогуляти уроки, купити пляшку сухого вина у 10-му класі, хтось уже курив. Перші джинси мені подарували мої друзі-фарцовщики. У вас щось таке було в житті?

Скільки я себе пам’ятаю і усвідомлюю, а це років з трьох-двох з половиною, у мене була абсолютно чітка мета: рятувати й міняти світ на краще. З цією думкою я жила змалку. Я дуже багато хворіла в дитинстві, у чотири роки у мене почалася бронхіальна астма, я задихалася від усього, що мало запах – квітів, фарб. Я спала на дошках, без подушки, на якомусь матраці з водоростей…

Але хвороби вчили мене бути сильною. У мене було власне ноу-хау, якщо можна так сказати, воно мені все життя допомагає. Я неодноразово потрапляла в аварії, життя мені давало багато фізичних випробувань. І коли мені було тяжко, я завжди думала про тих, кому ще гірше. Наприклад, я задихаюсь, мені немає чим дихати. Що я робила? Я зав’язувала очі хусткою, сідала на ліжко, засікала 15 хвилин і сиділа в повній темряві. Питала себе: як ти можеш нарікати на життя, якщо маєш можливість зняти хустку і побачити все навколо, почитати книжку? А є ж сліпі діти, які цього позбавлені. Життя моментально змінюється, коли розумієш, що комусь зараз важче. Тож повертаючись до куріння – я все життя кашляла, Завжди сміюсь, що хтось курить, а я кашляю.

А як щодо хлопців, зустрічались з кимось?

У шкільні роки вони відволікали мене від читання книжок. Тому тим хлопцям, які намагалися до мене залицятися, я призначала побачення. Вони приходили до нас додому, і мама з ними пила чай. З 14 років я була записана в Наукову медичну бібліотеку і, коли виходила звідти, телефонувала мамі, питала, чи вони вже пішли.

Школа для мене – це було святе. Я добре вчилась і дуже хотіла рятувати людей. Це була моя мета, я знала, що маю стати найкращим лікарем. Вибір фаху для мене був абсолютно свідомим.

02

Ви колись замислювались, можливо, це не ваш вибір? Просто так склалося життя, що навкруги були тільки лікарі?

Я замислювалась, тому що потім росли мої діти й мені було цікаво, як буде з ними відбуватись. Як це курчатко, яке тільки вилуплюється і, кого бачить, того і вважає мамою. Мені батьки казали, в тебе є здібності до мов, різні здібності.

Ви співаєте досить пристойно, могли б бути співачкою.

Тоді творчість не підтримувалась у нашій родині, мені навіть забороняли співати.

Чому? Актриси вважались легковажними жінками?

Я думаю, так. Мама мені сказала написати в анкеті, що в мене слуху немає. Я це і зробила.

Тобто було таке нав’язливе чи ненав’язливе форматування вашого життя.

У мене був приклад служіння людям. Тому що моя мама працювала на швидкій, вона пройшла шлях від анестезіолога, реаніматолога, працювала з Амосовим. Хоч куди б ми їхали, вона завжди мала із собою кип’ячений шприц у металевому лоточку, завжди були медикаменти. І на моїх очах мама неодноразово рятувала людей. У суботу і неділю завжди хтось дзвонив, мама кудись бігла і щось робила.

_X9E5675-1

Судячи з того, скільки разів ви сказали «мама» за ці десять хвилин, вона мала більший вплив на ваше формування, ніж батько. Напевно, вона була досить сувора жінка. Скажіть чесно, ваш перший шлюб у 19 років – чи не було це приховане бажання вирватись із сім’ї, вийти заміж для того, щоб стати самостійною?

Ні, навіть думки такої не було. Було шалене кохання. Рік мама мене стримувала, якщо б не вона, я б і у 18 одружилась. Це було моє перше кохання, перший поцілунок, перший доторк, все перше. В той час сексу ще не було.

Ну все ж таки секс був.

Він був, але публічної інформації про нього не було. І я була абсолютно впевнена, що після одруження, через дев’ять місяців, у мене має народитися дитина. А коли після одруження виявилось, що мій чоловік категорично не хоче дітей, для мене це було першим прозрінням.

Він говорив вам: тільки секс, а дітей не потрібно?

Ми про це не говорили. У мене в кожному шлюбі так відбувалося: люди зустрічаються в одній точці, а потім, якщо люди розвиваються разом, життя іде гармонійно, а якщо один швидко рухається вперед, а другий гальмує, то втрачається зв’язок. І в нас відбувся оцей розрив. Ми завершили навчання в інституті, я народила сина, а чоловік його не прийняв. Умовно прийняв, це була його дитина, але він не хотів дітей. Після цього ми розлучились. Він написав відмову від сина.

Ви знаєте, як склалась його доля?

Так, він неодружений, і в нього немає дітей.

 Отже, він лишився вірним своєму принципу?

Так, але я вдячна йому за досвід. Тому що з дівчинки-романтика він зробив цілеспрямовану жінку, яка залишилась одна з дитиною на руках, яка усвідомлювала, що потрібно працювати.

Коли я народила сина, мені було 23. Я народила його на шостому курсі. Це був для мене один із найбільш тяжких і випробувальних років. Життя мене дуже сильно не можна сказати ламало, втім, завжди давало жорсткі уроки.

Як виникла ідея поїхати в Америку?

Це була не ідея, а щасливий випадок. Я навчалася в клінічній ординатурі з дерматології (йшов 1990 рік), і один з наших доцентів приніс, щоби посміятися, запрошення на Всесвітній конгрес дерматологів. Де ми, а де Всесвітній конгрес дерматологів у Нью-Йорку? Всі посміялися, а я вирішила відправити туди свої тези. Думаю, чого б не спробувати? Це мій життєвий принцип: «якщо життя відкриває тобі двері, ніколи не проходь повз».

Через пару місяців прийшла відповідь, що мої тези прийняті й мене запрошують приїхати. Вартість квитка в Америку тоді була 600 доларів. А у мене зарплата тоді була меншою, ніж стипендія, – 100 рублів. Я сама утримувала сина, працювала ще на трьох роботах. У мене не було таких грошей. І я написала, що через економічну ситуацію я не можу приїхати, але буду вдячна, якщо опублікуєте мої тези. Ще через пару місяців прийшов лист, що мені, як представнику слаборозвиненої країни, надається стипендія. Я коли це прочитала, була страшенно розлючена, хоч я рідко серджуся. Як американці могли назвати мою країну слаборозвиненою?! Я цей лист зіжмакала і викинула у смітник. Тому що завжди мала не просто повагу до України, я була впевнена, що ми сильна держава, і весь мій рід жив тут для того, щоб будувати країну.

Пройшло три дні. Три дні я думала, мучилась. Зрозуміла, що такого шансу може вже не бути, полізла у смітник, взяла праску, попрасувала цей лист і подала документи в посольство. Однак, оскільки я була розлучена, візу мені не дали. Отже, шансів виїхати з країни у мене не було.

Влітку мене запросив Український культурний центр у Москві. Я тоді була лауреатом Всеукраїнського фестивалю авторської пісні «Оберіг». До мене після виступу підійшов якийсь чоловік, ми англійською з ним поспілкувались. Я не знала, хто це, він мене розпитував, я, сміючись, розповіла, що хотіла поїхати на конгрес до Америки, але мені відмовили. Він питає: «А у вас є паспорт з собою?» Кажу: «Так, є». Він: «Приходьте завтра в Посольство США». Виявилось, що це був консул чи віце-консул. Він написав гарантійний лист, що я повернусь назад. Я отримала стипендію і поїхала на цей конгрес.

Зі своїм майбутнім чоловіком там познайомились?

Тут, в Україні, а коли я навчалась в Америці, він приїхав туди й ми там зареєстрували шлюб.

 Отже, він не американець?

Він народився в Німеччині. Його батьків вислали з України. Він українець, потім його батьки переїхали в США. Він там навчався, працював, воював, потім вирішив повернутись в Україну.

Де воював?

У тих країнах, де США вели військові дії.

У В’єтнамі?

Так. Але я тоді нічого не знала про в’єтнамський синдром.

Насильство в сім’ї почалось з першого року вашого життя чи потім?

Насильство почалось після народження нашої доньки, яка народилась шестимісячною. Я постійно шукала причину в собі.

Ходять чутки, що у вас дуже непростий характер і в стосунках ви завжди намагаєтеся домінувати. Може, ви просто не хотіли поступатися, хотіли бути головною в сім’ї? Чи причина була в іншому?

Тим людям, які мене знають нині, дуже складно уявити собі, що у ті роки я смажила котлети, прала фіранки, крохмалила сорочки, смачно готувала обід і навіть  не думала про те, що колись буду займатися бізнесом. Мене абсолютно влаштовував мій статус домогосподарки. Я ходила на роботу, але не заробляла навіть на те, щоб заплатити за журнал, який мені був потрібен.

А з яких причин почало виникати це насильство? З ревнощів чи з якихось домашніх суперечок? Ви другу дитину вирішили народжувати, отже, все було нормально.

Ні, ненормально. Це було суто моє власне рішення – друга дитина. Хоча після першої дочки в родині вже була проблема. Ця проблема не була пов’язана з моєю поведінкою. Наприклад, це могло трапитися у магазині. Він міг кинути кавун під ноги продавчині.

Я не знала, що таке ПТСР. Якби тоді я знала, я б розуміла, чому за всі роки нашого спільного життя чоловік не дав мені відповіді на запитання: «Коли ти прийдеш додому? На коли готувати вечерю?» Ніколи відповіді, коли він прийде додому, я не знала. Він міг, якщо десь не там лежала іграшка або щось було не так, кинути це в голову.

Що стало останньою краплею, після якої ви вирішили піти від нього?

Коли він вперше це зробив при дітях, вдарив ні за що. І я зрозуміла, що мої діти у цій родині виростуть ненормальними. Я пішла від нього гола, боса, просто взявши трьох дітей. Він не віддав мені навіть дитячих іграшок. П’ять років він мені не давав розлучення. Сказав: «Або ти повернешся, або я не буду тобі допомагати». Він знав, що мені нема на що жити. Дякую батькам, що мене прийняли.

Ви зараз не спілкуєтесь?

Не спілкуємось, але діти спілкуються. Всі мої діти спілкуються з батьками. Це святе. Мій біль – це мій біль, але тато в дитини має бути.

Я так розумію, що після другого шлюбу у вашому житті відбулися серйозні зміни й почала народжуватися та жінка, якою ви є зараз: ви пішли у бізнес, заснували свою клініку.

Повернувшись з Америки, я знала, що лазери – це прорив у медицині, вони можуть творити чудеса. Перше лазерне видалення судинної пухлини гемангіоми, перше лікування судинної мальформації, перше лазерне шліфування рубців, перша лазерна епіляція – це все зроблено в Україні мною.

Я шукала шлях, як привезти цей лазер, грошей у мене не було. І знайшовся інвестор – абсолютно стороння людина, він мав бізнес, випускав якісь пластикові речі, кульки, – який погодився купити це обладнання. Воно було куплено офіційно і офіційно ввезено в Україну. Ми почали працювати, але я не була партнером. Я пішла на кабальні умови у перші роки, коли це все тільки починалося. Потім я брала кредит, позичала гроші й відкривала вже власне підприємство. Я знала всі американські технології. Я мала можливість залишитися в Америці і вчитися, і працювати. Однак я ніколи не уявляла, що буду жити там. Я хотіла привезти в Україну все найкраще, чого я там навчилась.

Пані Ольго, Олексій Шереметьєв, підприємець і колекціонер, був вашим третім чоловіком, чому не склалося з ним? Ви народили від нього прекрасну доньку Софію.

Є речі, які пов’язані з політикою, з тиском. Випробування, через які я проходила і про які я ще не готова говорити. Це були роки, коли ми відстоювали Олександрівську лікарню. Я була депутатом Київради, і хочу сказати, що в нашому середовищі є такі методи, які нищать людину не фізично, а зсередини. Я вважаю, наслідки цього нищення призвели до того, що наш шлюб не зміг далі розвиватись.

Ваш нинішній чоловік – адвокат Ігор Кирилюк, так?

Так, я дуже щаслива. Нарешті я відчуваю себе коханою, відчуваю, що я можу боротися за країну. Я знаю, що мої тили захищено. Я знаю, що мій чоловік приймає мене такою, якою я є, що він готовий стояти на смерть за мене і розгрібати всі проблеми, які я створюю, коли виходжу на барикади, коли виходжу на черговий Майдан. Він знає, що я така, як є, і що я буду рухатись далі, що я не зупинюсь.

 

Подписывайтесь на канал «Публичные люди» в Telegram



  • Публикации по теме

    Новости от партнеров

    Оставить комментарий

    Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *