Подписка на журнал
Матвиенко2

Ніна Матвієнко: Зараз ми в стані нокауту, але, коли нокаут закінчується, іде просвітлення


Текст: Наташа Влащенко. Фото: из открытых интернет-источников 

Матвиенко1

Геніальна співачка Ніна Матвієнко, плоть від плоті української землі, поділилася своїми роздумами про нові «невеселі» часи, що настали, своїми тривогами і надіями…

– Ніно Митрофанівно, я людина не сентиментальна, але, коли чую ваш голос, у мене мурашки бігають по шкірі. Це більше, ніж гарний вокал, це щось таке, що неможливо пояснити. Як ви вважаєте, співочий талант – це вокальні дані чи щось іще? Що має бути в людині такого, щоб її слухали?

– Це божа нагорода. От ми часто кажемо, що якась харизма є в людини. Ми не можемо її зрозуміти. Нам подобається, як людина запонку застібає, якось вона особливо це робить. Нам подобається, як чуб, наприклад, закидає людина.

Ми сиділи якось з Ларисою Богуцькою – керівником хору «Хрещатик», і раптом вона говорить, щоб ми послухали, там звучить не симфонія, а якийсь фрагмент хвилин п’ятнадцять. «Пані Ніно, як вам сподобалося, скрипку чули, а контрабас? А я кажу: «Пані Ларисочко, я нічого не пам’ятаю» – «А де ж ви були?» – «А мене ця музика занесла в якійсь вирій. Я навіть не пам’ятаю, що це було зі мною». Я за собою помічала це не раз у своєму житті. Так наче ти дійсно у симфонії буття, ти мандруєш.

– Ви ж з великої родини, одинадцятеро дітей у сім’ї. В якомусь інтерв’ю ви розказували, що ваш батько копав могили, мав таку екзотичну професію.

– Він ще й сторожем був.

– Це така абсолютно шекспірівська історія. Окрім вашого чарівного голосу, від вас йдуть якісь вібрації, від самого нутра людського. Я от з вами зараз говорю і відчуваю, що ви щось випромінюєте. Це дуже рідко буває. Що ви відчуваєте, коли співаєте?

– Коли мене люди хвалять, я передовсім кажу: «Господи, благослови! Господи, уклінно дякую!» І я нічого не вигадую, мабуть, воно само собою відбувається – те, що я відчуваю. Я радію з того, що маю з кимось говорити. Мабуть, мені приємна ваша присутність, і я відчуваю, що хочу відкриватися.

– А що ви пам’ятаєте про своїх батька та матір? Бо я у своєму житті зіштовхнулася з таким феноменом: про своє дитинство я пам’ятаю набагато більше, ніж про дорослі роки. Є речі, які запам’ятались на все життя.

– У мене так само: є речі, які я забути не можу. Пам’ятаю, як ми у дитинстві крали яйця просто з кубла. Я була мала, навіть в школу ще не ходила. Ми крали і клали кожний в своє гніздечко, і сідали зверху, і кричали, як курка на все село. А тато зранку чи то з похмілля, чи просто так пив свіже яйце. А тут нема жодного. Від нашої хати через дорогу цвинтар,  а на цвинтарі церква була, захоронення тільки багатих людей. Село розрослося, і залишилася тільки оця доріжка. Але при мені була пустота і красота. Та був простір, і туди люди виганяли худобу. Це все реве, мекає, кричить… Такий ярмарок… І водночас я пригадую момент, коли я беру ці яйця і біжу до батька. Він мене зустрічає серед дороги і б’є батогом по ногах, а потім знову. Мати йому кричить. Ви уявляєте, які смуги були на ногах і як це боляче? Я ці яйця кинула, розбила і потовкла ногами. Він знову б’є, а я стою. Я показала свій характер. Сказала йому, що, навіть якщо вб’єте, я не підкорюся.

Матвиенко2

– Ви були дівчинкою з характером.

– Я не знаю, чий це був характер. Я була дуже добра, мене не залишила ця доброта. Мама була дуже доброю, та й тато був непоганий, з ним можна було домовитися.

– Коли ви зрозуміли, що станете співачкою? Це досить екзотична кар’єра – як для дівчинки, що народилася в селі.

– Придивляйтеся до дітей, що вони роблять. Я одягала накидки з подушки, весь час у щось одягалася. Я спогади написала, як я вилізла на стілець, ввійшла в дзеркало – і випала з нього вже співачкою… Я фантазувала багато, щось мріяла, залазила на дерева якнайвище.

В принципі, я не хотіла тут бути, а хотіла в якійсь інший світ попасти. Мені тут було тісно. Я шукала іншої домівки, не розуміла, що зі мною відбувається.

Я тільки-но тепер це все розумію. У мене була пам’ять минулого.

– А що було з минулого життя?

– Мені у снах були видіння. Княжий час, лицарі у гарному одязі, круглі щити. І вони мене не пускають у свої ворота. Я весь час прошусь додому, а вони мене не пускають. Я думаю, я це пронесла крізь життя. Потім я носочки шукала шовкові. А у десятому класі пам’ятаю великі зруби, і я казала матері, що я не хочу з вами, я хочу додому. Відпустіть мене додому, я вас не люблю, ви не моя мама.

– Це дивні речі. Чи було у вас в житті таке відчуття, що ви нарешті потрапили додому? Потім воно так і не пройшло?

– Не пройшло і не пройде. Батьки мої були дуже співучі. Тато надзвичайно любив співати. Я пам’ятаю, в хаті грубка горить, нас багато, а батько курить, і мати просить його, щоб він сів коло груби. Щось мостяться коло груби, картоплю доставляють, щоб закінчити і всістися…

А потім вони разом співають. Причому батько прикурює, а мама починає співати: «Кидай, Петре, жінку, а я чоловіка…» А батько підхоплює: «…та й поїдемо на Україну». Співає з такою силою, така міць. І вони співають разом… Дякую їм за це виховання, за цей батіг.

– А вам ніколи не хотілося грати в театрі? Тому що я дивлюся на вас і розумію, що ви народжені для театру.

– У мене чоловік для театру народжений. Мене колись залучали до участі у виставі «Маруся Чурай». Грала Марусю інша актриса, а я її озвучувала. В школі грала в театрах, в кіно запрошували. Я не найшла там себе. Мене брали весь час на роль матері, така у мене зовнішність материнська.

– Скільки у вас зараз концертів на місяць?

– Раз на рік. Уже три роки поспіль. З оркестром робили сучасну музику на слова Тичини і Шевченка. Композитори Ганна Гаврилець, Олег Кива. І переплітали це з акапельною піснею.

– Коли така співачка, як ви, активно не гастролює, не виступає, це злочин, це ненормально. Ви ж у прекрасній формі, чому ви не працюєте? Самі не хочете чи немає продюсера?

– У мене немає такої людини, яка могла б організувати гастролі по Україні. Є якісь варіанти, але це все не те. Я 21 рік працювала у Хорі імені Верьовки, 21 рік у національному ансамблі «Київська камерата», тому не могла самостійно гастролювати. Мої власні гастролі нема було кому організувати. Мені якось сказали: і кому ця народна пісня потрібна?!

– Це неправда.

– І це робилось так підступно. Накидують тобі якісь речі, мовляв, нікому ваші пісні не потрібні.

– Знаєте, зла у світі багато, але й добра багато. Треба вміти блокувати ці речі, не піддаватися…

–…використовували всі ці політичні…

– …от про політику якраз хотіла спитати. У нас шоу-бізнес тісно пов’язаний з політикою. На виборчі кампанії запрошують популярних співаків, акторів, режисерів, через цих людей легалізуючи симпатії до політичного діяча.

– До Ющенка я колись сама напросилася. Тріо – Марійка Миколайчук, Валя Ковальська і я. Ми ж ніколи раніше не їздили, я цього не знала. Хоча ні, я за Чорновола їздила. Стояла третя у списку, Іван Заєць навчив мене про земельні паї розказувати, бо я не знала, що говорити.

Я вам хочу сказати, це було щастя, що вони мене запросили. Це було цікаво. По-перше, про політику я ніколи не говорила. Я розказувала про матір, про батька. Я в цій політиці зовсім нічого не петрала, не знала, хто правий, а хто ні. Якщо я симпатизувала Ющенку, то я казала людям: «А ви знаєте, чого я приїхала? Сьогодні молоді люди є, інтелігенція, це не та банда, яка передає владу від комуністів до комсомольців, від комсомольців до онуків».

– А сьогодні симпатизуєте Віктору Андрійовичу?

– Аякже… У мене такого немає: я людину поважала-поважала, а потім раптом… Взагалі не можна казати: я того люблю, того не люблю. Бог їм всім суддя. Але Ющенко був на правильній стезі. Про нього розпускали чутки, як про Чорновола. Я колись їду в поїзді, і раптом підсідає якійсь солідний чоловік: «А ви знаєте, що Чорновіл насилував і його за це посадили?». А я вже чула про ці речі. Я розвертаюсь і кажу на весь вагон: «Ах ти, падло! Ти про цю людину такі гадості кажеш!»

– А з сучасних політиків вам хтось імпонує?

– Ні. Ви знаєте, хтось стер мою пам’ять. І я дякую Богу за це.

Ми на такій гілці життя зараз, що вже немає нічого святого. Якщо жертви ніякої не буде, в нас нічого не вийде.

– Жертва велика була три роки тому, коли на Майдані загинули сто людей.

– Насправді більше загинули. Ті, що вивели нас на Майдан, зрадили свій народ, своїх людей. Мене не підняти туди вже ніколи. Я ж серцем все відчуваю. Якщо кров’ю пахне від Донецька аж сюди, то це страшні люди. Пахне кров’ю, а не любов’ю. На цей запах іде стерв’ятник.

– Що ми маємо робити сьогодні?

– Ви знаєте, не в тому причина, хто вони і що вони. Вперше в житті народ зневірився. Ніхто не поверне йому надії.

– Зараз скажу страшну річ, але покарання без вини не буває. В чому завинили всі ми, що живемо не так, як мали б жити?

– Гарне питання. Ми самі себе питаємо, чому ми дурні… Скільки вирізано, посаджено по тюрмах, знищено фізично. І зійшли плевели, однак серед них є квіточка, яка десь там розквітне. Треба зачекати. Зараз ми в стані нокауту, але, коли нокаут закінчується, іде просвітлення.

Нас знищують податками, підняттям цін на газ, на все. Звідки людина це може взяти? Хлопці, чого ви сидите, пора вже розстріляне відродження робити! Оця булька велика, яка сходить над народом, і через призму цієї бульки люди спостерігають. Врешті-решт вона лусне.

– І що тоді буде?

– Я не знаю, однак нас ніхто ніколи не міг завоювати. Вже здається, кінець Україні, вона повзе на колінах, вже майже все, але з’являється лідер, знаходиться людина – і ми знову підіймаємось.

Скільки разів на цій землі були чужинці! Така сама ситуація зараз. Не сини, а чужаки без нашої ідентичності, без наших традицій. Пам’ятаєте, Шевченко писав: «Моголи, моголи!» Німці, хто хочеш – тільки не ми. Пора дослухатися вже.

 

Подписывайтесь на канал «Публичные люди» в Telegram



  • Публикации по теме

    Новости от партнеров

    Оставить комментарий

    Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *