Подписка на журнал
воськало

Мєчта сбиваєцца… і нє сбиваєцца


Текст: Микола Воськало. Иллюстрации: Кристина Еремина 

воськало

Мєчтать, як то кажуть, не врєдно. В моєму дитинстві всі мєчтали бути космонавтами, докторами (як я), вчителями і міліціонерами. Дуже сумніваюсь, шо хтось у возрасті років 6–7 мєчтав стати дєпутатом чи політиком (ну разві шо в тебе тато дєпутат, тоді да, допускаю). Мабуть, і наші політичні дєятєлі не зразу хотіли такими стати.

Остапчик, возможно, хотів бути льотчиком. Таким іменно сміливим пілотом, шо гасив би лісові пожежі чи геройськи рятував полярників, шо дрейфують на льдінє. А по вихідних розпиляв би пєстіциди над полями Батьківщини, шоб густіше колосились пшениця з житом, а також буйно расцвєталі яблоні і груші. Остапчик даже послухав ізвєсну совєцьку пісню і рішив, шо пєрвим дєлом – самольоти, а дєвушки це уже якось потім, попозже.
Але потім шото пішло не так, і в результаті множествєнних жизнєнних перипетій став Остапчик політиком-радикалом. Але ночами йому досі сняться сріблясті крила літаків, шо бороздять воздушні простори країни.

Маленькому Альоші хотілось бути воєнним. Ахвіцером чи камандіром. Шоб обізатєльно у фуражці, кітєлі, галіфє і портупєях. І шоб бінокль на рємєшку на шиї болтався. І пєстік шоб в кобурє. Бо худенькому інтелігентному Альоші нелегко було находитись у дєтском колєктівє, де його всячєскі обіжали і називали очкаріком і даже ше обідніше. І Альоша мєчтав, шо колись виросте, стане воєнним і всі його вороги будуть страшно боятись його мілітаристського іміджу.
Але не так сталось, як гадалось. Виріс Альошенька і став політиком. Но за дитячою мєчтою він скучав і даже один час перед виборами малював плакати із собою в кольорах хакі. І даже партію свою назвав по-воєнному. А раз даже подвиг хотів совєршить – получить пулю у верхню часть тєла. Но не сложилось.

Уляночка хотіла бути медицинським работніком. Вона колола лялькам уколи, накладала жгут на шию і гіпс на конєчності. Часто вона представляла себе в білому накрохмаленому халатіку, з акуратною шапочкою з червоним хрестиком, з-під якої стирчить заплетена коса, і з стетофонендоскопом на тоненькій шиї. А ше вона представляла, як її представляє в цьому халатику Павлик з паралельного класу, і їй це дуже нравилось.
Але Уляночка виросла і стала газовою принцесою. Но нічого, кромє проблєм, їй це не принесло. В результаті Уляночка потрапила в нє столь отдальонні місця, де їй, впрочєм, дуже навіть пригодилось знаніє симптомів разлічних болєзнєй. Тепер Уляночка на свободє з чістой совєстю і крєпкім здоров’ям. Ну і слава богу.

Василько хотів бути головою колгоспу. От чогось йому в дитинстві так придумалось. Він мєчтав, як вставатиме разом із сонцем і лічно обходитиме многочисленні гектари своїх (насправді государствєнних) владєній. Контролювати всьо, шо проісходить в господарстві: скільки яєць знесла кожна курка і скільки літрів молока дала кожна доярка (то сть корова). І лічно виміряти його жирність. Вирощувать урожай озімих і ярових, зєрнових і бахчєвих, а також інших овочів з фруктами і наполнять ними закрома родіни так, шоб вони аж лопались від удовольствія. Іноді Василько уявляв себе в кабіні комбайна, но нікому про це не признавався. Ну де ви бачили прєдсєдатєля в кабіні комбайна? Це зараз на комбайнах даже президенти катаються, а тоді засміяли б.
Коли Василько виріс, його мєчта збулась, але тільки наполовину. Він став головою, але не колгоспу, а цілого правтєльства. Так шоб ви поняли, це десь як тисячу колгоспів. А то і цілих дві тисячі. Але хоть і тяжко зараз Василькові, але він не здається, бо закрома родіни самі не наповняться.

Павлик хотів бути кондитером. Він з дитинства любив всьо солодке. І згущонку, і шоколад, і морожено, і даже пірожено «картошка». Ніяких там чебурєків чи, боронь боже, пиріжків з лівєром. Особливо Павлик любив «Київський торт». Він мєчтав, шо виросте, вивчиться в кулінарному технікумі та іспече такий торт, шо всі повара на світі обзавидуюцця його кулінарній майстерності в часті ізготовлєнія десертів.
Стати кондитером у Павлика не вийшло, але, коли він став взрослим, купив собі цілий завод київських тортів. А коли Павлик став президентом, то зміг накормити солодощами і всякими ласощами цілу країну.
Але от самому їсти торти уже не хотілось. Поважні і серйозні люди не можуть собі позволити вживать в їжу солодке. Ну не положено – і всьо.

А от Ашотік навєрняка мєчтав бути міліціонером. Ловити бандитів, жуліків і хуліганів. Отак шоб наручнікі і «лєжать нє двігацца»! А потім в кабінеті лампою в очі і «в глаза мнє сматрєть!». Не любив Ашотік прєступніків, прям до потєрі апєтіта. Жизнь повєртєла Ашотіка у різні сторони. Був він і на заводі інженєром, і бізнесменом в конторі, і одно врємя поруководив цілою областю. Даже пожив за границею в солнєчній Італії (кожен позавидує такому успєху). Но мєчта не давала Ашотіку спокою, він уперто добивався свого і в кінці кінців таки добився. Тепер він не просто міліціонер, а начальник над всіма міліціонерами. І бояться його всі прєступнікі як огня. І деякі нєпрєступнікі тоже.

Так шо іноді, уважаємі читатєлі, мєчти таки стають реальністю. Главне – вірить і настойчіво над цим працювать. Але будьте осторожні. Як cпіває один американський вокально-інструментальний ансамбль, be careful what you wish, you just might get it.

Імєна героїв змінені. Будь-які совпадєнія можуть носити ісключітєльно случайний характєр.

Подписывайтесь на канал «Публичные люди» в Telegram



  • Публикации по теме

    Новости от партнеров

    Оставить комментарий

    Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *