Подписка на журнал
  • t02

    Масло на калюжі


    Текст: Николай Воськало 

    Довго думав, про що ж написати в номер за такою мудрьоною темою. Для початку треба було полізти у Вікіпедію, щоб дізнатись, «что же это за „ция” такая». В мене, канєшно, технічна освіта і даже дві, але у цього слова стільки значень у різних областях і сферах нашого життя, що просто страшно становиться (самі можете переконатись).

    t02

    Пам’ятаю, в дитинстві я дуже любив пускати мильні бульбашки. Ото дмухнеш в кільце – і вони летять, красиво переливаючись райдужними кольорами. Або от ще класно було наблюдать, коли в машині доктора-уролога, єдиній на всю нашу 60-квартирну хрущовку, протікало масло, то калюжі у дворі відразу ставали різнобарвними. Оце, дорогі друзя, і є інтерференція, точніше, інтерференція світла.

    Це так, щоб уявити в загальних рисах, що це за явлєніє таке. А тепер власне колонка:)

    Не так давно, буквально тиждень чи два назад, ізвєсний російський журналіст Аркадій Бабченко висловив неймовірне здивування тим фактом, що у воюючих між собою України та Росії (зазначимо, що він один із небагатьох там, хто не вважає проісходящє на Донбасі громадянською війною) люди страшенно переймаються результатами разнообразних конкурсів і чемпіонатів.

    Логіка, звісно, не зовсім залізна. Гадаю, сам Аркадій у вільний від написання повчальних текстів час не сидить у землянці, посипавши голову попелом і надівши шапочку з фольги, а живе в чистій просторій квартирі, їсть (не завжди пісну картоплю), п’є (іноді навіть алкоголь) і, може, навіть більш чи менш тісно спілкується з особами протилежної статі. А його оригінальні жарти про мільйони ідіотів, котрі дивляться, як двадцять мільйонерів катають шкіряну кулю по зеленій траві, застаріли ще на початку ХХ століття. До того ж перегляд матчу не перешкоджає уболівальникам перераховувати гроші волонтерам чи якимось іншим чином допомагати бійцям на фронті. І ще я точно знаю, що там в палатках чи окопах також вболівали за нашу збірну і бажали невдачі росіянам.

    Звісно, на цьому чемпіонаті наша збірна виступила не набагато краще за російську. Німеччина, звичайно, сильніша від Англії, і наш програш їм виглядав не так позорно, як нічия росіян.

    Але і нас, і колишніх братів боляче обламали дві збірні з Об’єднаного королівства, причому в Уельсі проти Росії хоча б грав Гарет Бейл, він реально зірка, а от нашим забивали північноірландські почтальйони (ну, хоч не трактористи).

    Радіти з того, що в сусіда здохла велика рогата худоба, не дуже гарно. Особливо, коли твоя корова також відкинула копита. Але принаймні у футболі традиція вболівання проти Росії має давню історію.

    Судячи з написаного Бабченком, у футболі він не дуже розбирається, тому може цього не знати, але з того часу, коли «Динамо» перервало гегемонію московських клубів у чемпіонаті СРСР, футбольне протистояння Києва та Москви тривало аж до 1991 року.

    А якщо вже ми вболівали за збірну Союзу, то тільки тому, що і при Бєскові, і при Лобановському там переважали саме київські динамівці. Можна сказати, що в Мексиці на мундіалі-86 чи в Німеччині на Євро-88 грала практично збірна України.

    Той факт, що зароблений силами українських футболістів рейтинг після розпаду СРСР приватизовано збірною Росії, не додав позитиву в російсько-українські футбольні відносини, і протистояння продовжилось вже на міжнародному рівні.

    Важко уявити, що б коїлось у соцмережах після пам’ятного гола Сергія Реброва «Спартаку» в 1994-му? Натомість я міг би описати те, що відбувалось після матчу в гуртожитку №4 Львівського політєха, але боюсь перевищити необхідну кількість знаків.

    А гол Андрія Шевченка у ворота російської збірної в 1999 році? Як же приємно зараз згадати відчуття, які переповнювали тебе після нього. Особливо на фоні шапкозакідатєльських настроїв у Росії (ОРТ два тижні крутило рекламні роліки «Праздник в Лужниках») і газетних заголовків «Бей, Хохлов, спасай Россию!» (так, я в курсі, що Хохлов – це російський футболіст, но ми то знаєм, що імєлось в віду).

    А ще Бабченко згадав Євровідєніє. Навіть тим, хто не має слуху (впрочєм, для прослуховування учасників його наявність і не вимагається), телевізора (зараз таких багато) чи інтересу до конкурсу взагалі, відомо, що в боротьбі за перше місце наша кримська татарка Джамала випередила російського пєвца ротом Сєрьожу Лазарєва. Результатами в Росії остались недовольні. Програвати росіяни ніколи не вміли, а програвати «хохлам» тим більше.

    Пішли в хід аргументи про заговор Госдепа, підкуплене жюрі й навіть жовті статєйки про то, що Джамала якоби в прошлом мужчина. Днів десять у них там все бурлило і горіло, але врешті вони втішились тим, що в України все одно нема грошей на проведення конкурсу наступного року, і успокоїлись.

    Українцям в цій ситуації залишилось тільки радіти з перемоги і весело спостерігати за феєрверком злоби і ненависті в медіа та інтернеті. І для цього зовсім необов’язково було дивитись сам конкурс.

    * * *

    Звісно, Аркадій має рацію, у нас війна, але війна саме з Росією, і маленька наша над ними перемога чи навіть їхня поразка від маленького Уельсу (який вони перед матчем обіцяли порвати) на фоні невеселих новин з передової може трошки потішити душу простого українця.

    Як тішила мене п’ятирічного плівка машинного масла на поверхні сірої калюжі.

    Подписывайтесь на канал «Публичные люди» в Telegram



  • Публикации по теме

    Новости от партнеров

    Оставить комментарий

    Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *