Подписка на журнал
dsc_8715

Марія Берлінська: Всією ситуацією зараз там рулять росіяни


Текст: Наташа Влащенко. Фото: Клеопатра Анферова

dsc_8715

Марию Берлинскую страна узнала в одночасье по ее пламенной речи на одном из телеканалов. Плохо верилось, что эта худенькая девочка с сурово сжатыми губами возглавляет украинскую аэроразведку. В реальной жизни она спокойна, тверда и поражает крепким, практически мужским рукопожатием.

– У нас сегодня в гостях человек, который участвует в АТО, – Мария Берлинская. Я правильно сказала, вы же не  волонтер, а боец АТО?

– Це територіально визначається. В Києві волонтер, а там – фахівець з аеророзвідки.

– Специалист аэроразведки – это редкая специальность для девушки. Как происходят такие вещи? Вот вы, студентка Могилянки, вдруг решили пойти воевать. Вы помните, как это было? Однажды утром вы проснулись и подумали: не хочу быть здесь, хочу быть там.

– Десь з червня 2014 року, спостерігаючи за тим, що відбувається на фронті, я поступово приходила до цього рішення. Це не був, я завжди на цьому акцентую, якийсь героїчний момент. Я пішла туди не тому, що мені дуже хотілося. «Не благодаря, а вопреки». Це був тривалий процес. Місяць ходила з цією думкою, зважувала за і проти. Мені абсолютно природно не хотілося вмирати. Я бачила, що там відбувається: фронт захлинався кров’ю. Я пішла не з героїзму, а тому що не могла не піти. Це було дуже нечесно. Я сиджу в Києві, п’ю каву, і у мене все гаразд.  А ті люди, з якими я стояла на Майдані, гинуть. Просто нечесно було тоді з ними співати: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу» – а потім вони там, а я тут.

– Чем отличается виденье здесь того, что происходит на востоке, от того, что происходит на самом деле?

– Помните, у  Гельвеция – «Знание некоторых принципов легко избавляет от незнания некоторых фактов»? По сути своей все войны похожи. Тем, что развязывают их одни люди, а гибнут другие. Тем, что на них начинают зарабатывать – и на оружии, и на смертях, и на контрабанде. Ця війна не є виключенням. Чим меньше бойових дій, тим більше контрабанди, наркотрафіку. Немає там зараз роботи для людей і з того, і з іншого боку розмежування. В принципі, якби не було блокпостів, ви б, напевно, не відчули різниці – це все українська територія: проїжджаєш 200 метрів – там таке саме село, така сама безнадьога, розбиті дороги, грязюка, алкоголізм. Ці території змінилися де-юре, а де-факто, інформаційно, ми їх не змінили. Розруха в головах, а не в клозетах.

– Как вы считаете, есть ли у нас, у армии достаточно сил и возможностей освободить оккупированные территории?

– Ні.

– Почему? Нам же говорят, что за два года мы перестроили, реформировали армию. Мы гораздо сильнее, чем были.

– Что нам еще говорят?

– Вот, я поэтому и спрашиваю. Как человека, который физически излазил там окопы. Расскажите все как есть.

– Армію нормально не оснащено. Якщо з формою ще сяк-так, то про якесь технічне забезпечення говорити взагалі не доводиться. Немає планшетів артилерійських. Немає безпілотників. Це позиційна артилерійська війна. Що це означає? З одного боку, прорита земля – через поле через лісок, буквально, їхні ВОПи. Вони вдень і вночі запускають безпілотники, які дають точні координати, і б’ють по наших позиціях. Ми зариваємося у землю, а потім даємо у відповідь. Але часто даємо у той бік, звідки стріляли, навмання. Засіваємо поля мінами. Це правильно? Ні, це неправильно. Немає нормальної роботи, зв’язки артилерії та аеророзвідки.

– Кто воюет с той стороны? Оружие там российское, оснащение завозят, а кто воюет – местные или профессиональные российские контрактники?

– Однозначно, є професійна російська армія. Усією ситуацією там зараз рулять росіяни. Звичайно, є місцеві й приїжджі заробітчани, так звані колись на війні ландскнехти. Звісно, за цей час вони навчені воювати. На різних ділянках по-різному. Як воюють так звані ЛНР і ДНР – це різні речі.

– Почему? В чем разница?

– В ДНР це професійніше, значно. Туди кинуті професійніші кадри російської армії і геерушники. Я повернуся до вашого питання. Чи можемо ми суто гіпотетично звільнити Донецьк, наприклад? Ми не можемо зараз звільнити Донецьк. По-перше, у нас немає професійної армії, і я сказала чому. Немає елементарного забезпечення, наприклад, планшетами артилерійськими. По-друге, немає політичних причин. Затерта фраза – «політична воля». Ми часто це чуємо, але її дійсно немає. Третя причина – війна вирішується зараз не в окопах. Вона вирішується в Києві, в Москві, в Мінську, в Лондоні – де завгодно, але точно не в окопах.  Я навіть впевнена, що і не в Києві.

– Если она решается не в окопах, тогда зачем гибнут люди?

– Якщо уявити варіант, що є прямий наказ і армія йде штурмом на Донецьк, то об’єктивно це все захлинеться в крові. Наша армія нині укомплектована на 30–40 відсотків. Люди не йдуть в армію, бо дуже скотське ставлення.

– Со стороны государства?

– Звичайно. Немає тої армії, де хотілося б служити.

– Сколько  оборонного бюджета, по вашому мнению,  уходит сейчас в коррупцию?

– Я думаю, до 70 відсотків.

– Депутаты меня убеждают, что с действующим на сегодня законом у них нет возможности контролировать финансовые потоки в Минобороне. И ни у кого нет такой возможности, потому что военная тайна, не могут подпустить к финансовым потокам кого-либо из-за угорозы национальной безопасности. Отсюда такие размеры коррупции.

– Отсюда «потемкинские деревни» професійної армії. Звідси непідконтрольний  «Укроборонпром». Загроза національній безпеці – це відсутність мінімального громадського контролю.

Наведу вам дуже простий факт. Я людина без військової освіти, яка сама навчилася аерозвідці. Я не підписувала контракту, у мене немає статусу учасника бойових дій, хоча я вже там третій рік на крайніх позиціях. За цей час я назнімала сотні гігабайтів розвідінформації. Ви думаєте, хтось хоч раз запитав мене, куди дівається ця інформація? Це має бути найбільша державна таємниця – де ми знаходимось, яка у нас техніка.

А вони прикріпили вивіску «цілком таємно» – «здесь воруют».

– Мария, расскажите о настроениях местного населения. Вы разговариваете с простыми людьми, какие у них претензии?

–  Їх не можна монолітно оцінити: мовляв, місцеве населення Донбассу вважає так. Люди всі різні…

– Але є ж якісь вектори?

– Є спектр від антиукраїнських настроїв, які не складають великий відсоток, до байдужості по типу «лишь бы не было войны». Є і проукраїнські пасіонарії, які чекають приходу нашої армії, їх доволі багато.

Це регіон, який експлуатувався роками олігархічними кланами, вижимали звідти по повній. Нічого, крім шахт, заводів, суцільного алкоголізму вони не бачили. Водночас там була серйозна українська складова. Але ніхто не говорив з цими людьми, не пояснював, якою  є Україна, якою вона може бути.

Я багато разів казала, що цієї війни можна було легко уникнути. Абсолютно дешевий проект, який називався б, скажімо, «Схід – Захід». Беремо школярів  старших класів, з Донецька, умовно, і Західної України і на літні канікули на місяць міняємо їх місцями. Це той вік, коли діти закохуються, знаходять друзів. Вони формували б нові соціальні зв’язки. Якби це робити років п’ять поспіль – банальний культурний обмін. Це вже зараз були б дорослі люди, які не підняли б проти нас зброю. І не можна було би парити міф «Путин, прийди». Коли закінчується культура, коли закінчуються книги, починаються кулі, міни. Ми не звільнили цю територію.

– А часто ли в АТО приезжают наши депутаты, чиновники, представители бизнеса – наша политическая элита?

– Мало хто їздить. Таких депутатів можна перерахувати на пальцях двох рук. Але я б не назвала їх елітою. Я вважаю, що наша еліта зараз – частина її вже в землі, частина по госпіталях чи по домівках з інвалідністю, а частина – на фронті та у волонтерстві. Ті, хто  ходять у дорогих костюмчиках по Верховній Раді, не еліта, а просто зграйка покидьків, які правдами і неправдами узурпували владу.

– Вам предлагали стать депутатом или членом какой-то партии?

– Декілька політичних сил робили якісь пропозиції. Я відмовилась. По-перше, кожен має робити свою справу, а по-друге, я до цього не готова. Це свинарник, а я поважаю себе.

– Мы говорим о пьянстве, наркотрафике, контрабанде, которая есть сегодня в зоне АТО. Кто инициатор всех этих дел, кто заправляет на блокпостах?

– Ті самі ментовські, прокурорські кадри.

– То есть офицеры ВСУ, МВД, СБУ?

– Это не офицеры.

– Но они носят погоны…

– …да, они носят погоны, но это не офицеры, а те, кто все эти годы сидел на офицерских должностях, получал зарплату и разворововал всю систему безопасности. Когда пришла война – спрятались за спины добровольцев, мобилизованных. Какие они офицеры?

– Женщина на войне. Насколько уютно вы себя чувствуете среди мужчин? Насколько там другие ценности?

– Я уютно себя чувствую среди людей и неуютно себя чувствую среди нелюдей.

– У Светланы Алексиевич, получившей Нобелевскую премию, есть книга «У войны неженское лицо»… Это же тяжело три дня не мыться в душе, например.

– Можно не мыться и две недели, главное – чтобы руки-ноги были целы. Ну а книжка «У войны неженское лицо» якраз про те, що жінки були, є і будуть на війні. У війни взагалі нелюдське обличчя. Це неприродно для людини – вбивати іншу людину. Ті люди, що починають війни, самі на них ніколи не гинуть, їх діти не повертаються каліками. Вони зустрічаються на дорогих фуршетах, попивають вино і навіть ляпаса одне одному не можуть дати.

Але якщо війна прийшла у вашу країну, у вас є вибір:  або бути в цьому процесі, необов’язково на передовій, або не бути. Ця відстань вимірюється не кілометрами, не статтю – вона вимірюється суто людяністю.

Жінки воюють точно так само. І в УПА, і в Радянській армії у Другій світовій війні. Як ви думаєте, скільки було жінок приблизно на бойових посадах?

– Я не знаю.

– Майже мільйон. Поки війна йде, жінки воюють на бойових посадах – медиками, снайперами, в артилерії. І успішно це роблять. Але як тільки війна закінчується, всі кажуть: та це ж нежіноча справа. Війна і весь цей сектор – це питання тільки професіоналізму. Повинен бути відбір в армію, критерії прості – професіоналізм, патріотизм. Не стать, не вік, не родинні зв’язки,  не можливість ганяти контрабанду. Я хочу, щоб цим займалася еліта, ота еліта, яка зараз в окопах.

– Что вы будете делать после войны?

–  Поїду подорожувати і вчитись за кордоном. Дуже люблю Британію. Цікава Індія. Хочу подивитись Південну Америку. Обов’язково скандинавські країни.

– А учиться на кого хотите?

– Мені цікаві суспільні науки, гуманітарні процеси.

– Изменились ли ваши представления о мужчинах, после того как вы увидели их в таких экстремальных обстоятельствах?

– Змінились уявлення про свій народ, про критерії людяності й про те, що таке дружба. Оце змінилося.

 

Подписывайтесь на канал «Публичные люди» в Telegram



  • Публикации по теме

    Новости от партнеров

    Оставить комментарий

    Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *